КОМАНДИР

Молодий хлопчина переминається з ноги на ноги дивлячись в очі командира. По його обличчю відчуття що це школяр, який отримав чудову оцінку, а не солдат. Він зовсім не виглядає на свої 20 років.
Обличчя ще досі вкрите дрібними прищами, жодного сліду до щетини, лише “пушок” під носом, очі добрі, дуже добрі. І веселі.
Суворий погляд командира змінюється на посмішку.
-Відпущу. Відпущу, кажу! – він засміявся і хлопнув по плечу, – на наступному тиждні дома вже будеш.
Молодий хлопчина ледь не підстрибуючи йде і одразу дістає телефон що б поділитись новиною з коханою.
Командир вкотре прокручує в голові цей епізод згадуючи голос і обоиччя хлопця. Справжнє щастя з справжньою радістю. Так, трохи наівно і ще по литячому, але в той час і дуже по дорослому.
В його руках продовжує вібрувати телефон. На екрані висвічується слово “Мама”, але він не бере слухавки. Надто це важко.
Закривши на мить очі і тяжко ковтнувши він підіймається від тіла бійця. Навіть зараз на його обличчі є крива і трохи страшна посмішка.
Командир спльовує дивлячись в небо. Єдине що він зараз хоче – кричати. Просто кричати. Немов потрібно спустити пару з двигуна що вже закипів.
Він розуміє що немає його вини, але вважає що потрібно було його одразу відпускати додому, а не чекати ці дні.
Не встиг. Не встиг!!!
Він ставився до нього як до сина. Навіть віком він однаковий був з його сином. І в багатьох речах в поведінці він помічав в ньому свого сина, що іноді хотілось підійти і відвісити батьківського підзатильнику.
“Чому я? Чому я маю це сказати його мамі?!”
Він прокручує в голові які слова сказати матері, що б меньше зробити їй боляче. Хіба можливо в цій ситуації зробити меньше боляче?!
-Ми збираємось одружитись, – повторює в слух він слова хлопця не відводячі очі від неба.
-Що? – питає солдат що стояв поруч.
-Нічого, – скрізь зуби відповів Командир. Він навіть не дивився на нього, – пакуйте пацана.
Його звали Артьом, що добровольцем відправився на цю війну. Він дійсно був ще дитиною, постійно задаючи наівні і трохи дурні питання, намагаючись пожартувати немов з дівчатами в школі.
Перше що від нього почув командир – “нам не казали що запасні штани треба”. В перший же день вони тоді потрапили під мінометний обстріл і командир відчував що хлопець або збіжить, або буде відсиджуватись постійно.
Він помилився. Вже за декілька тижднів хлопець став одним з найкращих розвідників під його командуванням. Дуже швидко він вчився, завдяки йому командир відчував що в цій країні є майбутнє.
Вже завтра він мав їхати додому і робити своїй дівчині пропозицію. Всією ротою вони намагались підсказати йому що треба зробити, як краще. Всі щиро переживали що б все в нього чудово вийшло.
Телефон в руці командира знову завібрував, а на екрані знову висвічувалось слово “Мама”.
Відвівши погляд від неба він бачив що тіло в чорному целофаному мішку вже несли до кузова авто.
В останнж видихнувши він підняв слухавку’
-Ало, Артьом? Все ніяк не можу додзвонитись. Ти завтра приїдеш? Папі зустрічати тебе?
-Це не Артьом, – холодним як лід голосом відповів він.
Декілька секунд в слухавці була повна тиша.
-Що з ним?! – скріщь сльози пролунав голос що переходив на істерику.
Тіло було вже в вантажівці. Бійці стояли поряд і спостерігали як їх командир розмовляє по телефону. Навіть наивідстані було видно що його руки трясуться.
Ніхто б зараз не хотів опинитись на місці командира, що б передати цю новину додому…
Автор: Вадим Фавст

Автор: Вадим Фавст