ПОТЯГ “ВІЙНА-ДІМ”

Потяг «Війна – Дім». Скільки разів вже їхав ним – чотири? П’ять? І не згадає.
Змінювалися місця відправлення, але всі вони були з тої території, що називається «зона проведення АТО». А дім…
Справжній дім там, де знаходився його баул. І є ще «дім» – місце, де (він знав) його чекала «сім’я».
За час війни сім’єю стали люди, чиї баули знаходилися поруч. З ними він їв, спав, ходив у караули. З ними він вбивав і ризикував бути вбитим.
Та, інша сім’я… Зараз вони були голосами з мобільного. І він їхав до них. «Додому, до сім’ї». Цього разу (сподівався) – надовго. Так, щоб встигнути згадати – як це, коли ти приходиш ввечері і відчиняєш своїм ключем двері своєї квартири. Підходить дружина, вибігають з кімнати діти. Обіймаєш, цілуєш. На столі вже чекає вечеря. Миєш руки теплою водою з-під крана. Йдеш на кухню. Навкруги тебе – щебет домашніх. Розповідаєш про свій день, слухаєш.
Весь цей час, у телефонних розмовах, він обмежувався необхідним мінімумом. «Живий, здоровий, все в порядку. Поїв і в шапці. Хлопці? Теж у всіх все добре. Цілую-люблю-бувайте…».
Бо що міг розказати? З чого сьогодні сміялися з хлопцями? Оце, наприклад?:
– База, база, я – Кобра, прийом
– На прийомі
– Двісті вправо, сто далі
– Прийняв, спостерігай
– База, я – Кобра. Чітко в ціль. Бачу займання, там почався шухер. Я попрацюю?
– Так, Кобра, працюй. Нормально горить?
– Ага, прекрасно, ще пару хвилин і можна телефонувати пожежним на тій стороні – хай виїжджають.
– Кобра, я – база, що там у тебе?
– У мене – чотири-п’ять-нуль. Ви пожежних викликали? То ще й швидку туди до купи – у них там мінус два
– Ти там що, тир собі влаштував?
– Ага, прикольно ж: вони так підсвічуються – спробуй тут втриматися.
– База, я – Кобра, у них мінус три. Роботу закінчив – ховаюся в нору, бо тут трошки шумно стає
– Давай, відпочивай, красавчик! Завтра прийдеш – я тобі премію видам
– Сто мільйонів доларів?
– Нє, краще – жменю золотих.
– Клас! Сєпари – чули? У нас тепер премія золотом!
І ти такий весь щасливий, бо все вийшло, бо сьогодні «був ефективним» (то ще з довоєнних тренінгів пам’яталося – треба «бути ефективним»).
А завтра (якщо залишаться), можна буде ще й цукерок на базі набрати.
Як таке можна розказати отій своїй «телефонній сім’ї»? У кращому випадку – не зрозуміють… От обживеться трошки – можна буде розповідати про смішних котиків, про комп, що невчасно виключився, з’ївши півгодинну роботу тощо…
Везе, везе потяг. Навкруги люди. Поглядають на бородатого дядька у військовому з пустими очима, який, під час зупинки, на пероні прикурює одна від одної вже третю цигарку. Їм цікаво. Їм лячно. Їм…
Ай, пусте. Нехай собі дивляться, як на прибульця. Бо він і є таким. Сам себе тут таким відчуває. От приїде додому – першим ділом форму скине. Випере і заховає десь так, щоб якомога рідше на очі потрапляла.
Не зрозуміти тих, хто «у миру» в камуфляжі ходить (якщо не військовий звісно). Від кого той камуфляж у мирному місті? На переході від машин маскуватися? Чи щоб можна було у кущах непомітно пляшку випити?
От тактичний одяг – інша справа. Оцінив за війну й накладні кишені на стегнах, і матеріал софтшеловський. Та й берці –кльова штука. До війни все ніяк в гардероб не вписувалися. А тут – подобаються. Та й звик за два роки. Мабуть буде й надалі у них. Зручно. От злива пройшла, наприклад. Всі калюжі обходять, а тобі й байдужки – бреди собі, поки через верх не почне набиратися.
– Вибачте, будь ласка…
Дівчинка, років 12. Платтячко, косички. На дочку схожа чимось
– Так, слухаю
– Дядю, а Ви з війни їдете?..
Він оглядівся по перону – чия дівчинка? Скоріше за все – з отією жіночкою, що на неї дивиться. Бабуся, мабуть
– Тебе як звуть?
– Катя
– Так, Катюшко, з війни їду
– А у Вас дружина теж військова?
– Ні – посміхається – у мене дружина не військова
– А у мене і тато, і мама військові, от!
– Ого! Мама, мабуть, лікар?
– Ні, мама – снайпер. І тато – снайпер. Тільки…
Заплакала. Розвернулася, побігла до бабусі. Він слідом:
– Вибачте, просто Ваша Катя мені розповідала про батьків, і раптом почала плакати. Щось сталося?
– Ви її вибачте. У неї просто батьки – військові
– Так, вона сказала. Снайпери.
– От уже ж… То тато був півроку в АТО, потім повернувся – мама поїхала. І пропала. Кажуть, що може в полон потрапила, бо не знайшли після обстрілу нічого. Напарника її знайшли, а самої немає. Могла ж вона просто в полон потрапити, правда ж?
– Так…
– От тато Катрусин і поїхав її шукати, а я оце її до себе поки везу…
Він відходить, нишпорить по кишенях. Нічого такого, що можна було б малій дати…
– Катрусю, ходи-но сюди! Дивись, що в мене для тебе є.
Знімає з форми знак «Гвардія», віддає малечі.
– Тримай! Тепер ти у нас будеш справжнім гвардійцем!
– Дякую! – розцвіла посмішкою
– Тільки ж дивися! Гвардійці – то самі сильні й сміливі солдати. Їм плакати ніяк не можна!
– Добре, не буду! Бабусю, а дивись, що у мене є!
Бабуся посміхається. Але не очима…
– Дякую Вам!
– Припиніть! Я Вам дякую!!! Вибачте…
Він повертається до купе. Хочеться вити. Хочеться вийти з вагону, сісти на зустрічний потяг і поїхати назад. Туди, де Катрусина мама захищала чиїхось татусів, які ніколи, мабуть, і не дізнаються, кому завдячують ранковою кавою у своєму мирному місті…
Потяг везе бійця додому. Але війна залишиться у ньому назавжди. У ньому, в його сім’ї, в Катрусиній… І ще у тисячах сімей тих, до кого вона доторкнулася. Назавжди.
Автор: Kostia Chabalа