Дівчата

Оприлюднено Оприлюднено в Дівчата, зброя, Олена Задорожна

Дівчата зрізають коси
Туго шнурують берці
Ім щастя приснилось, здалося.
Кровить забинтоване серце

Дівчата пакують валізи,
Кладуть туди тугу і втому.
Молитва – надійна віза,
Щоб ви повертались додому.

Дівчата збирають сили
І вже не рахують зморжки.
Постійно, туди де «накрило»,
Шепочуть : «Терпи. Ще трошки…»

Дівчата стоять на чатах –
Безсонні, розбурхані очі.
Слабкість стискає в лещатах,
Печуть заплакані очі

Дівчата рівняють спину
З думками про тих, кому важко:

Ворог таких не спинить,
Кулею влучити тяжко.

Дівчата не хочуть втрачати.
Тому подають набої.
Тому одягають халати,
І вчаться тримати зброю

Автор Олена Задорожна волонтер

Наказ “ЧЕКАТИ”

Оприлюднено Оприлюднено в живий, наказ, розшукуємо автора, чекаю

Немає сліз в засмучених очах,
У безпорадності повільно лине час.
Для нас війна – для них суцільний жах,
Та кожен свій виконує наказ!

Наказ “ЧЕКАТИ” гірше, ніж “У БІЙ!”
Проклятий фронт знедолених сердець.
Як постріли лунає: “Я живий!
Тримайся, люба, це ще не кінець!”

Триматися… А вже немає сил,
Лише самотність, без кінця та краю
Там де була душа – лишився пил
Та всеодно шепоче: “Я чекаю…”

Прості слова, що мають силу чар,
Жінки, які несуть в собі весну
Своі серця поклали на вівтар,
Щоб ми на мить забули про війну.

РОЗШУКУЄМО АВТОРА!

Привіт, мій друг,пишу з окопу

Оприлюднено Оприлюднено в вірш ато, друг, суть

Привіт, мій друг, пишу з окопу,
Чекаю штурм, сиджу, курю,
Я тут уже десь близько року,
І я ненавиджу війну.

Ти там в таксі десь їдеш з клубу,
Ми на УАЗі їдем в бій,
Я тут в окопі сплю вже тиждень.
А ти на ліжку і в теплі.

Тобі начхати що в країні,
Тут гинуть кращі із синів,
Тут гинуть ті, що не повинні,
Тут навіть страшно у ві сні.

І знову міни, знову вибух,
І знову черга в ті кущі,
І як приємно коли тихо,
Коли все чутно…дивна річ.

Тобі дзвонив я у четвер,
Сказав мені що їдеш в гори,
А в мене друг на днях помер,
Ти відповів “так їдь додому”.

Сказав що чхав ти на війну,
Що маєш справи важливіші,
Тебе я в цьому не виню,
Забути це – і жить простіше.

А я залишусь, до кінця.
За своїх рідних і близьких,
За те що б в них було життя,
Не під гнутом орди русні.

За їхній сон, я тут не сплю,
За їхню посмішку і радість,
Я знов у розвідку піду,
За те, що б мали вони щастя.

А ти, мій друг, мене забудь,
Я видалив тоді твій номер,
У нас з тобою різна суть,
У нас з тобою різне горе.

Автор: Позивний Фауст

Він в хащах йшов

Оприлюднено Оприлюднено в рідний дім, розшукуємо автора

він в хащах, майже непомітно йшов
він в зарослях старався розчинитись
та силует його я всеж таки знайшов
ніщо мене тепер не змусить зупинитись

приклад в плече, балістику згадав
поправку треба, з права легкий вітер
короткий спалах, постріл пролунав
що сталось, чи встиг він зрозуміти?

а далі що? сиджу, курю
п’ю чай, який іще не зовсім вистиг
знов згадую кохану, рідний дом
знов мрію повернутись в рідне місто

колись про мене скажуть, час прийшов
і приготують вже для мене, влучний вистріл
та поки ще біжить по венах кров
я буду бить, поки не буду вбитий

РОЗШУКУЄМО АВТОРА

Смерть в бикини

Оприлюднено Оприлюднено в Александр Василенко, смерть

Солнце светит. Жаром хлещет,
Раскаленная земля.
Смерть в бикини, в шляпке черной,
Крутит тазом вензеля.

Соблазняя раз за разом,
Прикрывая наготу,
Забирает нас с собою,
В вековую пустоту.

Рвет в куски желейный воздух,
Мин осколочный металл.
И поддавшись чарам Смерти,
Кавалер ее упал.

Автор:  Александр Василенко, 93 OMБр

Вже новий день, настала ніч

Оприлюднено Оприлюднено в вірш ато, Фауст, хлопці

Вже новий день, настала ніч,
Туман, волога, тиша, бій,
Абсурд в словах не дивна річ,
Застряв в думках немов німий.

Несе душа, сюди назад,
А тіло рветься звідсилля,
Он спалах! Зараз вдаре Град,
І світ не мій, і я не я.

Ось щойно була тишина,
Ось щойно птаха щебетала,
І знов повернеться війна,
Коли лунає канонада.

І я не сплю, і це не сон,
І Гради вдарять за ударом,
Не повернувся хто пішов,
На розвідку за тим овалом.

І звідти вдарив білий дим,
Згорів бк..значить попали…
Не повернуться вже з війни,
Ті хлопці що ми навіть і не знали…

Я чув по рації ваш клич,
“не суйтесь, тут кажись засада”,
Ударив Град, ваш голос стих,
Повіяв дим із-за овала.

Я відомщу, за вас, брати,
Вас вбили там всіх не даремно,
Ваш голос в рації вже стих,
І на душі, як в небі темно.

До нас підходить вже орда,
Лунає бій, горить земля,
Моя душа, немов вода,
І світ не мій і я не я.

Автор: Фауст

Сторінка 14 з 14
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14