Двухсотый

Оприлюднено Оприлюднено в 200, Виктор Залевский, вірш ато

Я – Двухсотый.
Исполнив долг,
приняв жребий судьбы безропотно.
Я старался делать, что мог,
Как бы ни было это хлопотно…
Я – Двухсотый.
Чтоб не был Ты
тем разорванным в клочья телом.
Чтобы планы Твои и мечты
Обернулись хорошим делом….
Я – Двухсотый.
Чтоб в детский сад
без тебя не шагал ребенок.
Чтоб к Тебе не вломился Ад,
С горем, плачем и тьмой воронок.
Я – Двухсотый.
Но знайте все:
Я им стал не геройства ради.
Просто я предпочел быть тем,
Кто врагу не уступит ни пяди …

Автор Виктор Залевский, 95 Омбр

Це мій вирок і вибір

Оприлюднено Оприлюднено в кіборг

Це мій вирок і вибір:
я не покину борт;
я не людина, я – кіборг,
мій вимір – аеропорт.
Для когось я прокажений,
комусь я – під нігтем цвях,
трощать мої мікросхеми,
луплять мене по зубах.
Облазить моя шкіра,
плавиться мій метал,
а я, як у груди рапіра,
вгризаюся в термінал.
Скаче в мені напруга,
аж іскри летять з-під брів,
втративши кібердруга,
я знищу сто біочортів.
Навіть, роздертий на скиби,
я не віддам Донбас.
Звати мене кіборг,
але я один із вас.

Автор Роман Семисал

Ось і все, закінчилася проща

Оприлюднено Оприлюднено в рідний дім

Ось і все, закінчилася проща
і затихли залізні колеса,
привокзальна невмита площа
пропонує таксі і еспрессо.
Я іду, зелено-плямистий,
я – прибулець у себе вдома,
це – моє й не моє місто,
тут свої дими і синдроми,
тут свої рахунки і втрати,
тут свої болі і ліки…
я вернувся до вас братом
і, хотілося б, чоловіком.
Не дивіться на мене скоса,
не відводьте понуро погляд,
я сьогодні душею босий,
я сьогодні з Дніпром поряд.
Ви нічого мені не винні,
я нічого там не надибав,
я із вами, я тут, нині,
і земля не стає диба.
Я радію чужим дітям,
я шугаюсь гучних звуків,
мені хочеться жити, жити
на всі груди, до глибу, до внуків.

Автор Роман Семисал

Девчонкам на войне

Оприлюднено Оприлюднено в Дівчата, Эдуард Литвиненко

unnamed

Город жарою дышит, лето, бикини и пляжи
А далеко на войне – девушки в камуфляже…
А далеко на войне – кровь и соленые слёзы,
А далеко на войне – “Грады” и грозы.

Здесь улыбки и песни, спортивные экипажи
Там в блиндажах и окопах – девочки в камуфляже.
Чьи-то матери, сестры, дочери, вдовы даже –
Как же мы виноваты, девочки в камуфляже.

Мы – злые, здоровые, сильные, иногда трезвые даже…
А вместо нас воюют девочки в камуфляже.
Кого военком забракует, кого-то папа отмажет –
Совесть нас не замучит, гордость нам не прикажет…

И только немногие – сильные, в грязи, пыли и саже
И с ними рядом воюют девочки в камуфляже.
Вернутся они когда-то, вернутся они другими
Отзывчивые на позывной, забывшие своё имя.

В больницах и поликлиниках нежданные, не приёмные…
Не посылали их чиновники пропыленные –
На смерть, на войну, на хвори, на волонтёрство даже
Не посылал чинуша девочек в камуфляже!

И по ночам дурея, будут рыдать от боли
Молоденькие девчонки – Татьяны, Наташи, Оли…
И снова, живя войною, оставят детей на маму
Уедут они на Восток, к своим, незабытым самым.

Поеду-ка и я следом, солнце дорогу подскажет
Прикрою собой, как сумею, девочку в камуфляже…

Автор Эдуард Литвиненко

Письмо

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії, вірш ато, письмо

Вот сижу, пишу письмо прямо из окопа
У меня все хорошо – только я не дома
Есть мне время пописать, даже поразмыслить
Вспомнить про родимый край, где запахли вишни…

Где-то рядом от меня слышно взрыв гранаты
Это бьются пацаны с утра до заката
Ночью тоже бьем врага. Ночь нам не помеха
А ведь хочется всем нам, что бы было везде тихо

Вот сижу, пишу письмо, а в руках граната
Время есть передохнуть – Та згадати хату
Автомат мой в боевом. Пуля просвистела
Пацаны сидят кругом. Покурить присели.

Может, хватит на гражданке
В погребах ховатся и за юбки мамины ручками держатся
Надо дружно вместе встать, что бы вылез я с окопа,
Что б врагу нам надавать и выкинуть из дома

А иначе, пацаны, все мы потеряем
Будем жить мы, как рабы у рідному краї
Тут співають солов,ї. Тут Дніпро ревучий
Треба гнати ворогів за високі кручі

Вот такие, пацаны, мысли здесь в окопе
Все пока пора идти – подняли по тревоге
Я надеюсь, что письмо дойдет до адресата
Отстоим мы, пацаны, Украину маму!

Автор Юрий Федорец. Позывной Маэстро

Ти маєш бути там…

Оприлюднено Оприлюднено в пробач мам


Це дивне розуміння приходить зненацька.
Ти. Маєш. Бути. Там.
І тоді ти вдягнув чорну маску.
Бувай, кохана. Пробач, мам.

Тебе не зрозуміють солдати-строчники.
Тебе засудить офісний планктон.
Але кинеш кітель в рюкзак мовчки.
Тепер молити Бога, щоб це – тільки сон.

Прокинешся на світанку в кузові
Гордості вітчизняного автопрому – КРАЗі.
Згадаєш, як заплющував очі двохсотому грузові
Чуєш, ні, не здавайся у жодному разі!

Хоча… Так, ти ж уже не такий.
Тепер ти не зрадиш війну – свою вірну коханку.
Лиш… Ночами удома не вий.
Осушив п’яту зірку в бокалі до ранку.

Автор Марічка Іскровська. Медик-доброволець

 

200-й

Оприлюднено Оприлюднено в 200, вірш ато

Автор фото: КЭП, 53 ОМБР

Чи знаєте хлопці, що знову двохсотий?
Таке от питання почув я зрання
Тепер, я вже знаю, отримаєм квоту
На відповідь сукам, за брата, війна…

Війна чи АТО, як її б не назвали
Приносить біду побратимам моїм
Сухою статистикою загинувші стали
Що робиться з серцем, народе, твоїм?

Таке відчуття, що країна забула
І владі до цього діла нема
Звичайно, в нас “Мінськ”, гинуть не люди
А просто статистика вечора й дня

Коли ж ти проснешся мій любий народе?
Коли зрозумієш, що в країні ВІЙНА
Настане тоді вже той час, перемоги
І Україна в нас буде одна.

Автор Костя Блажко

На фронті щойно дощ пройшов

Оприлюднено Оприлюднено в ні війні

На фронті щойно дощ пройшов
Війна сьогодні склала свої крила
І ніби в новий я етап життя ввійшов
Де смерть братів моїх вже не косила

Лежу на вогкій я землі
і слухаю природу
Сова летить, цвіркун дзюрчить
Комаха п’є он воду

Донбас мені вже рідний край
Красиві терикони
Прошу тебе війна не грай
У адські свої звони

Вже МИРА хочу – Ні ВІЙНІ!!!!
Люблю нічну я тишу
Які ж красиві літні дні
Де без війни я дишу

Автор Костя Блажко

 

 

 

А війна так близько

Оприлюднено Оприлюднено в Війна, Олена Задорожна

… а війна так близько, і пахне мазутом повітря
захлинаються ревом мотори і на узбіччі
остання волошка тремтливо квітне
залита пробудженим вранішнім світлом

і дихати легко тумани ховають рани
розрядиш зброю і довго питимеш небо
історія родить і нищить безжально тиранів
а ти у високій траві де все і нікого не треба

ще вчора…ніч розтинало «градами»
розіп,ятий спокій здригався від болю і втрат
а зараз у пальцях прив,яла з морощу м,ята
в ній запах дитинства і тіні покинутих хат

Автор волонтер Олена Задорожна

 

Дівчата

Оприлюднено Оприлюднено в Дівчата, зброя, Олена Задорожна

Дівчата зрізають коси
Туго шнурують берці
Ім щастя приснилось, здалося.
Кровить забинтоване серце

Дівчата пакують валізи,
Кладуть туди тугу і втому.
Молитва – надійна віза,
Щоб ви повертались додому.

Дівчата збирають сили
І вже не рахують зморжки.
Постійно, туди де «накрило»,
Шепочуть : «Терпи. Ще трошки…»

Дівчата стоять на чатах –
Безсонні, розбурхані очі.
Слабкість стискає в лещатах,
Печуть заплакані очі

Дівчата рівняють спину
З думками про тих, кому важко:

Ворог таких не спинить,
Кулею влучити тяжко.

Дівчата не хочуть втрачати.
Тому подають набої.
Тому одягають халати,
І вчаться тримати зброю

Автор Олена Задорожна волонтер

Сторінка 16 з 17
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17