Она присела рядом

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Фото: MikVolf

Она присела рядом, тихо, осторожно.
Не говоря не слова , молча обняла,
И он почувствовал, как страшно и тревожно
Ей было за него, пока она ЖДАЛА.
Он был весь грязный и с лицом небритым,
Обутый в берцы, за спиной рюкзак,
Он кое-где местами был побитый
И на одну из ног, мог опираться еле как.
Она его увидев – разрыдалась!
Обняв по-крепче, вся тряслась в его руках
Какое счастье, что неправдой оказалась,
Всё то – что она видела во снах.
Был вечер, они вместе, сидя на диване,
Боялись снова, друг на дружку посмотреть,
И вдруг, взяв за руку её – он позабыл о ране,
И понял что ради неё, любую боль готов терпеть.
.
Они так просидели целый вечер
Она шептала, обнимая – Я люблю тебя –
А он поцеловав её, и глядя на трепещущие свечи,
Сказал – Спасибо…Что молилась за меня

Автор: Олег Федотов

Той дивний сон…

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Фото: Cергей Братасюк

Той дивний сон…
Я відчуваю підлий подих твій у спину
Не оглядаюсь бо позаду вірний друг
Життя довірив і брудну свою рутину
Що раз сильніше чути серця твого стук
Трохи тривожно… сон лихий наснився
Змія підступно… і спекотно, дикий біль
Отрути жар на серці запалився
Та замість цукру в чай, чомусь насипав сіль…
Лиш я спокійний, друг мене оберігає
Рідна людина, я б за неї на хреста
Той дивний подих… серце лихо відчуває
Можливо сон приснився зовсім не з проста
І день за днем, життя сторінки все листає
Здалось, рідніше друга в світі вже нема
Міцніше тилу мого, вже ніхто мабуть незнає
До поки точиться запекла тут війна
Ранковий чай. Вже сонце піднялося.
Гармати стихли лиш, навколо тишина
У полі вітер прихиляв зерна колосся
Наче примарилось, що тут була війна
Лише ковток… щось запекло вогнем у спину
Солона кров, із вуст у кружку потекла…
Той дивний сон… А друг мене покинув?
Він не покинув, він в руках тримав ножа
У полі вітер прихилив зерна колосся
Отрути жар на серці загасав
Той дивний сон… Зі зміями боровся
Смертельну вірно так під серцем вигрівав…
Автор: Patrik Orishko

Нова війна. Зв’язок – хвала Фейсбуку.

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Олена Білозерська

Нова війна. Зв’язок – хвала Фейсбуку.
В моїй приватці – всенька Україна,
Що хоче з перших рук того, хто в ДУКу,
Довідатись про мужа, брата, сина.
Восьмидесятка… Дев’яносто п’ята…
Армієць… Кіборг… Знов восьмидесятка…
Оця три тижні вже шукає брата.
В тієї син, а та шукає батька.
І думають, хто що б там не казав би,
Що того фронту – як одненька вулиця,
Що варто просто вийти із казарми –
І знаєш, що коли і з ким відбулося.
А у мене питати щось даремно.
Сиджу, дивлюся в далечінь безкраю.
І всі мої – десь там, де ті дерева
І ті розриви – от і все, що знаю.
І я пишу, що потерпіть ще трішки,
Що фронт – це кілометри й кілометри,
Що обстрілами поваляло вишки –
Що і живі тепер мовчать, як мертві.
Що перемога з кожним днем все ближча,
Що пам’ятаю, що усіх спитаю,
Що той Фейсбук сама ловлю з горища,
Куди ні-ні, а щось та й прилітає.
Ну все, відбій. В очах давно не мокро.
Не вистачало плакати ночами.
Вона втирає сльози й сушить моркву,
Щоб ми, живі, обідали борщами.

Автор: Олена Білозерська, ДУК 

СОЛДАТСКАЯ КОЛЫБЕЛЬНАЯ ДЛЯ МАМЫ

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

16508667_758341514330192_8730404983673311699_n
Гаснут звезды, мерцая… Предрассветная тишь…
Мне известно, родная, почему ты не спишь.
Но излишней тревогой сыновей не вернуть…
Отдохни хоть немного, постарайся заснуть…
Нынче срок возвращенья застарелых долгов.
Принимая прощенье от друзей и врагов,
Я навеки оставил за собою вину –
Что тебя опечалил, уходя на войну.
Не суди меня строго… Было много причин.
Что ни ночь, над дорогой гул военных машин,
Что ни день, злые вести, все страшней и страшней,
Про людское бесчестье, про погибших друзей.
Горько пахло полынью, ветер дым разносил,
А по всей Украине – сотни свежих могил…
Скорбный звон похоронный. Набегала слеза…
У святых на иконах погрустнели глаза.
Это – старая повесть, так бывало не раз…
Не позволила совесть свой нарушить приказ,
Не дала оставаться от беды в стороне…
Чем до смерти терзаться – лучше смерть на войне.
Может, сказано громко, но удел мой таков:
Превратившийся в волка не боится волков,
Превратившийся в пламя не боится огня…
Мама, милая мама, помолись за меня…
Гаснут звезды, мерцая. Предрассветная тишь.
Мне известно, родная, почему ты не спишь.
Но излишней тревогой сыновей не вернуть.
Отдохни хоть немного, постарайся заснуть.
Украина. Луганская область. Март 2015-го года.
Автор: Ігор Сичов, боєць батальйону Київ-12

Війна усюди…в кожного своя..

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Любава

Війна усюди…в кожного своя..
У когось з совістю, якщо вона присутня..
У когось бій за черговЕ звання,
А інший йде під кулі за майбутнє..

Хтось закликає голосно – «вперед»!
А хтось кричить – «Навіщо це здалося»
Гримуча суміш, справжній вінегрет,
Емоцій різних – дивне стоголосся…

Один тут б’ється за поважний чин
Вхопивши владу міцно за рукав,
А чийсь скромний і відважний син
За Україну голову поклав..

Війна усюди..в кожного своя..
Нема очей і вух, і рук,і ніг..
І крові менше випила б земля…
Якби війна була одна на всіх…

Автор: Волонтер, редактор проекту «Постріл» – Любава Казмірчук

По их лицу ладонью проведем

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Автор фото: Трамбон

По их лицу ладонью проведем.
Сомкнуть глаза последний раз поможем.
Но с занятых позиций не сойдем,
И с оккупантом воевать продолжим.

Их вывезет команда на броне,
Где с ними смогут близкие простится.
Наш жребий оставаться на войне,
И за Свободу Украины биться.

Не знаем мы когда и чей черед,
Кого настигнет пуля роковая….
Солдат на поле верою живет
На братство боевое уповая.

Врага бахвальство нас не устрашит.
Да – он силен, так ведь и мы не слабы.
Мы знаем – Украина устоит.
И близок день победоносной славы.

Но после, часто будет по ночам,
Нам многим сниться как глаза ладонью,
Мы закрывали боевым друзьям,
Не пряча слезы связанные с болью.
Автор: Виктор Залевский

Бійцям аеропорту

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Автор фото: Sergei L. Loiko Los Angeles Times

Пульсує туга жилами, на шмаття рве аорту,
Сльозами болю й відчаю клекоче серця стук,
В снігу букет трояндами – бійцям аеропорту,
А в думах ритмом подиху шалених ГРАДів звук.
У небі, рванім кулями, відлуння свисту й тріску,
Туманом гніву лютого – в безодню полоса,
Під баштою нескорених – уламки обеліску,
І стеляться сніжинками в підніжжя небеса.
Тут все пропахло порохом, тут все полито кров’ю,
Вогнями честі й доблесті гартована тут сталь,
Тут атоми й молекули просякнуті любов’ю,
Тут сла́внем і молитвою оспівана печаль.
Колись сніги розвіються і стихне тиск аорти,
І суть нащадки вимолять з розстріляних грудей,
Та вічно нам лунатиме той спів з аеропорту,
Де чин творили Кіборги у образах Людей.
Вони постали каменем, як неприступна скеля,
На них залізом плавленим валились сотні тон,
Та їх кістки́ не тріснули – не витримала стеля,
Та дух їх не зламався – не витримав бетон!
Автор:  Василь Ковтун

Війна, яка мене змінила

Оприлюднено Оприлюднено в Kostia Chabala​, вірш ато, вірш солдат ато, історіі з війни, Історії з АТО

Біль щастя, роздуми розлук…
Війна, яка мене змінила:
Ще мить тому – з тобою друг,
Аж ось – забрала вища сила

І понесла – кого куди:
Хтось – поруч, хоч і недосяжно
Когось – засипані сліди
Пісками часу. Неосяжно

Для пересічного мене,
Переплітає Всесвіт долі…
Мереживо скував одне
З шляхів людей, що прагнуть волі

Автор: Kostia Chabala, 72 ОМБР

Простите, понимаю, пахну дымом

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії, додому

Простите, понимаю, пахну дымом.
Но не с курорта еду, а с передовой.
Еду домой чтоб повидаться с сыном.
Ему полгода, он не знаком со мной.

Когда родился он, мы были под обстрелом.
Из роддома я его не забирал.
Пол года он живёт на свете белом,
А я его ни разу не видал.

Не прячьте взгляд, я вас не упрекаю,
Я доброволец, сын своей страны.
Я нашу, с вами, землю защищаю.
Чтоб наши дети жили без войны.
Автор: Дмитрий Маляр

Грому

Оприлюднено Оприлюднено в воїн, друг

Гром

Он кричал, 
Но слова в тишине растворялись, 
кровь текла из ушей, 
капли пачкали плечи его.
Он молчал, 
доктора вокруг в спешке метались 
он в палате лежал 
и не слышал уже ничего.
Он бессильно смотрел в потолок 
и надеялся просто на чудо 
слезы тихо текли 
по заросшим, небритым щекам.
Имя вспомнить своё он не смог, 
как и то, кто такой и приехал откуда, 
лишь зажмурившись слышал, 
в голове своей “братьев с войны” голоса.
Он сидел во дворе 
и беззвучно беседовал с кем-то 
губы двигались в такте, не слышных 
но чувственных слов.
Одиноко курил 
к небесам обращаясь конкретно 
он сказал : им не смыть 
с рук своих вашу алую кровь.
Мы сидели с ним, вечером как-то, 
я помню. 
протянув пачку мне, 
он кивнул – предложив закурить.
Показал мне жетон с позывным, 
улыбнулся, поднявшись, и вспомнив, 
Попросил меня чаше, по вечерам,
Посидеть, помолчать приходить.
Автор: Олег Федотов

Сторінка 5 з 14
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14