Я хотела совсем немного-только встретить тебя с войны

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Гибон

Я хотела совсем немного-только встретить тебя с войны
чтобы громко сказать “спасибо!” и тихонько шепнуть ‘прости’
Ты прости за четыре сотни, за испытанный страх и боль
За холодной осени ночи, где мы не были рядом с тобой
За людскую подлость и жадность,
за сомнения,глупость и гнев
и за то,что не поняли сразу –
Жизнь – лишь слишком короткий момент
Это легкое слово ‘спасибо’ –
За тепло, за надежды лучи
за засохшие желтые листья.
Что умел превратить в цветы
Лишь обнять бы усталые плечи
Успокоить морщинок волну
Подарить тебе радость встречи
Спрятать ниточки седин…
Я хотела несбыточно много –
Чтобы ты вернулся с войны.
Автор: Hanna Danile
Cтих посвящается погибшему воину Литвину Олегу (позывной Шаман), который погиб в районе Дебальцево..

Дівчинко моя! Якби ж ти знала

Оприлюднено Оприлюднено в Kostia Chabala​, вірш солдат ато, друг, душа, кохана, стихи солдат, суть

костя

Дівчинко моя! Якби ж ти знала
Як ночами, після злого бою
Уві сні душа моя кричала
Від бажання бути із тобою…
Друже мій! Тобі не зрозуміти
Ти того не бачив і в кошмарі
Як комусь чужому рідні діти
Йшли у Вирій на потіху Марі…
Незнайомець! Не дивись у очі
В них – відчинені ворота пекла:
Там переплелися холод ночі
Й полуднева нестерпима спека…
Брате мій! Тебе я обіймаю
Все покинувши і взявши в руки зброю
Стали поруч ми у цьому краї
Затуливши землю за собою…
Автор: Kostia Chabala

А помнишь, как делили сигарету?

Оприлюднено Оприлюднено в брати, дембель, друг, душа, Олег Федотов

федотов2

А помнишь, как делили сигарету?
Тогда курить хотелось просто жуть.
Но ты сказал – Ребята, больше нету,
Быть может, эту сможем как-то растянуть-
А помнишь, как зимой, мы в блиндаже сидели?
И сжав двумя руками кружку – пили чай,
Затишье помнишь? Спали, как умели,
И снился дом, где мама говорит – не уезжай –
А помнишь Братка, как помог на марше
Ты мне, мой вещь-мешок нести?
Я знаю, точно помнишь ты, что было дальше….
Не всех тогда смогли мы увезти.
Я помню Брат, как мы с тобой смеялись,
Я помню, как курили в тишине,
Я помню, как в засаду мы попались,
Как выбирались, по зеленке ночью, в темноте.
Теперь сидим с тобой мы в Pizza Veterano
После войны мы все становимся мудрей
Пей кофе брат, ведь всё теперь нормально
Ты на войне обрел проверенных друзей.
Автор: Олег Федотов

Змучені і зневірені

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

змучены

Змучені і зневірені
Ті, хто творять історію.
Пальцями почорнілими
Вчаться життю зі зброєю.
Серед усіх — не зломлені
Болем, смертями, зрадами,
І, почорнілі, втомлені,
Сплять у степу під ГРАДами.
Від барикад скривавлених
До Іловайських «опадів» —
Залишки йдуть незламаних,
Поки що не закопані.
Очі — глибоке озеро,
Де замість дна — поранення:
«З фронту лиш тих привозили,
Хто воював неправильно».
І до катів усміхнених
Тягнуться руки згорені,
Що вже давно зневірені —
Та ще й тепер знедолені.
Нас залишилось мізерно,
Але ми — сталь гартована,
І наче меч, обріжемо
Шиї брехливим головам.
Стануть в колони кіборги!
Сотні очей пустих —
І не зупинять стінами
Чорних їх всіх та злих.
Друже! Коли вагаєшся,
Згадуй цих три слівця:
Кіборги. Не. Ламаються.
Кіборг. Це я. Це я.
Автор :Влад Сорд

Мы не спросили разрешения

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Шевченко

Мы не спросили разрешения.
Собрались молча и ушли.
Нас рог позвал и без сомненья
Сменили плуг мы на мечи.
Мы грязь месили вместе с кровью.
За перевалом перевал
Незримый ангел нас любовью
Родных и близких укрывал.
Им было во сто крат труднее
Весь этот ужас пережить.
Ведь выбор лишь один имели:
С ума сойти или дожить.
Дожить, дождать, когда вернемся.
Когда тоска и страх опять
Бесплотной тенью против солнца
Порою будет набегать.
И станем мы тогда должны им:
Закрасить ранние седины,
Разгладить мелкие морщины.
Да! Мы должны! Ведь мы мужчины…
Автор:Владимир Шевченко, 95 OAMБр

Фронтовий лист

Оприлюднено Оприлюднено в icтина, вірш ато, кохана, Кохання, письмо, спогади

кохана
Кохана, ніжна, моя мила!
Пишу тобі з окопу я.
Тут страшно, брудно і все в пилу,
Сумую, зіронько моя….
Ми вже не бачились давненько,
Хочу торкнутись до щоки.
Ох як болить моє серденько,
Без тебе рветься на шматки.
Тримаю в руках лист жаданий,
Його писала ти колись.
-Ну як ти, воїн мій коханий?
Живий я рідна! Не журись.
Вже знову постріли лунають,
Піхота, танки, гради б’ють.
Та ворог нас не подолає,
Показуючи свою лють.
Таких як я в нас тут багато,
Всі чиїсь діти чи батьки.
Усіх чекає вдома мати,
Без них зростають дітлахи.
Ми воїни! Ми патріоти!
Тут кожен України син.
На фронті грають страшні ноти.
Та я не лишуся один.
Я обіцяю – повернуся!
Скоро приїду в рідну хату.
До тебе ніжно пригорнуся,
Й не буду більше відпускати.

Автор: Р. Войцехівський

Она присела рядом

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Фото: MikVolf

Она присела рядом, тихо, осторожно.
Не говоря не слова , молча обняла,
И он почувствовал, как страшно и тревожно
Ей было за него, пока она ЖДАЛА.
Он был весь грязный и с лицом небритым,
Обутый в берцы, за спиной рюкзак,
Он кое-где местами был побитый
И на одну из ног, мог опираться еле как.
Она его увидев – разрыдалась!
Обняв по-крепче, вся тряслась в его руках
Какое счастье, что неправдой оказалась,
Всё то – что она видела во снах.
Был вечер, они вместе, сидя на диване,
Боялись снова, друг на дружку посмотреть,
И вдруг, взяв за руку её – он позабыл о ране,
И понял что ради неё, любую боль готов терпеть.
.
Они так просидели целый вечер
Она шептала, обнимая – Я люблю тебя –
А он поцеловав её, и глядя на трепещущие свечи,
Сказал – Спасибо…Что молилась за меня

Автор: Олег Федотов

Той дивний сон…

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Фото: Cергей Братасюк

Той дивний сон…
Я відчуваю підлий подих твій у спину
Не оглядаюсь бо позаду вірний друг
Життя довірив і брудну свою рутину
Що раз сильніше чути серця твого стук
Трохи тривожно… сон лихий наснився
Змія підступно… і спекотно, дикий біль
Отрути жар на серці запалився
Та замість цукру в чай, чомусь насипав сіль…
Лиш я спокійний, друг мене оберігає
Рідна людина, я б за неї на хреста
Той дивний подих… серце лихо відчуває
Можливо сон приснився зовсім не з проста
І день за днем, життя сторінки все листає
Здалось, рідніше друга в світі вже нема
Міцніше тилу мого, вже ніхто мабуть незнає
До поки точиться запекла тут війна
Ранковий чай. Вже сонце піднялося.
Гармати стихли лиш, навколо тишина
У полі вітер прихиляв зерна колосся
Наче примарилось, що тут була війна
Лише ковток… щось запекло вогнем у спину
Солона кров, із вуст у кружку потекла…
Той дивний сон… А друг мене покинув?
Він не покинув, він в руках тримав ножа
У полі вітер прихилив зерна колосся
Отрути жар на серці загасав
Той дивний сон… Зі зміями боровся
Смертельну вірно так під серцем вигрівав…
Автор: Patrik Orishko

Нова війна. Зв’язок – хвала Фейсбуку.

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

Олена Білозерська

Нова війна. Зв’язок – хвала Фейсбуку.
В моїй приватці – всенька Україна,
Що хоче з перших рук того, хто в ДУКу,
Довідатись про мужа, брата, сина.
Восьмидесятка… Дев’яносто п’ята…
Армієць… Кіборг… Знов восьмидесятка…
Оця три тижні вже шукає брата.
В тієї син, а та шукає батька.
І думають, хто що б там не казав би,
Що того фронту – як одненька вулиця,
Що варто просто вийти із казарми –
І знаєш, що коли і з ким відбулося.
А у мене питати щось даремно.
Сиджу, дивлюся в далечінь безкраю.
І всі мої – десь там, де ті дерева
І ті розриви – от і все, що знаю.
І я пишу, що потерпіть ще трішки,
Що фронт – це кілометри й кілометри,
Що обстрілами поваляло вишки –
Що і живі тепер мовчать, як мертві.
Що перемога з кожним днем все ближча,
Що пам’ятаю, що усіх спитаю,
Що той Фейсбук сама ловлю з горища,
Куди ні-ні, а щось та й прилітає.
Ну все, відбій. В очах давно не мокро.
Не вистачало плакати ночами.
Вона втирає сльози й сушить моркву,
Щоб ми, живі, обідали борщами.

Автор: Олена Білозерська, ДУК 

СОЛДАТСКАЯ КОЛЫБЕЛЬНАЯ ДЛЯ МАМЫ

Оприлюднено Оприлюднено в Без категорії

16508667_758341514330192_8730404983673311699_n
Гаснут звезды, мерцая… Предрассветная тишь…
Мне известно, родная, почему ты не спишь.
Но излишней тревогой сыновей не вернуть…
Отдохни хоть немного, постарайся заснуть…
Нынче срок возвращенья застарелых долгов.
Принимая прощенье от друзей и врагов,
Я навеки оставил за собою вину –
Что тебя опечалил, уходя на войну.
Не суди меня строго… Было много причин.
Что ни ночь, над дорогой гул военных машин,
Что ни день, злые вести, все страшней и страшней,
Про людское бесчестье, про погибших друзей.
Горько пахло полынью, ветер дым разносил,
А по всей Украине – сотни свежих могил…
Скорбный звон похоронный. Набегала слеза…
У святых на иконах погрустнели глаза.
Это – старая повесть, так бывало не раз…
Не позволила совесть свой нарушить приказ,
Не дала оставаться от беды в стороне…
Чем до смерти терзаться – лучше смерть на войне.
Может, сказано громко, но удел мой таков:
Превратившийся в волка не боится волков,
Превратившийся в пламя не боится огня…
Мама, милая мама, помолись за меня…
Гаснут звезды, мерцая. Предрассветная тишь.
Мне известно, родная, почему ты не спишь.
Но излишней тревогой сыновей не вернуть.
Отдохни хоть немного, постарайся заснуть.
Украина. Луганская область. Март 2015-го года.
Автор: Ігор Сичов, боєць батальйону Київ-12

Сторінка 7 з 17
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17